Иду, иду пешком по облоках – По их крутым, пушистым гребешкам По белым их волнам иду – и жду: Что встречу?.. радость?.. новую беду?.. Но нет, незря я шла по облокам – К твоим глазам пришла, к твоим рукам И счастье – родниковую струю – Из рук твоих, как из кувшина, пью. Вдруг... словно глыбы покотились с гор: Все громче спор!.. Мрак застилает взор... Уже не в светолом небе мы вдвоем – В грозе и тьме, прорезанный огнем. Мчусь в черных тучах, в грозовых клубах... Повсюду бездны... Душу стиснул страх... Миг – и дождем с высот твоих прольюсь И об утесы в брызги разобьюсь!
Я часто згадую той день, Коли зустріла я тебе, Коли заглянула я в очі, Коли сказала перше слово. Чомусь відразу я відкрилась, З тобою всім я поділилась, Про себе все я розказала, Ось тут напевне я й попала..! …Попала в сітку твоїх рук, У сітку слів твоїх, думок… Лише з тобою розмовляла, Тебе одного виглядала, Лише з тобою танцювала. З тобою добре так було..! Чому? Чому вже все пройшло? І справді так – вже все пройшло, Усе минуло, загуло… Та спогади-вони ще є, І довго будуть у мені, В душі, у серці, в голові. І не проси мене забути Забути миті ті життя, Хвилинки радості та щастя, Які від тебе я дістала, І назавжди їх зберегла! Та все чудово розумію, Що не існує “нас” з тобою, Що не судилось нам іти Єдиним шляхом, до мети…
На столі троянда зів’яла стояла, Три дні радості вона дарувала, А інші дні – пекучий біль, Відгомін втрачених надій. Троянду він їй подарував, Запевняв що так щиро кохав, Але серце напевно у нього таке, Декілька днів – і кохання нове. Він забув її швидко й назавжди, Покидав, ні про що не сказавши, А вона все чекала дзвінка, все чекала про кохання слова, а вона все чекала на нього…. вже три дні не говорить нічого, тільки сльози течуть через нього. Біль образ та не сповнених мрій, Пустота слів, що говорив він їй Ось усе що залишилось з нею... Та ще троянда суха на столі…….
