От і все… неминучий кінець….
Обіцянки і клятви забуті…
Лише серце пронизує біль
І душа – сирота на розпутті……

Що зі мною? Навколо пустеля…
Я блукаю у власних думках….
І огидною стала оселя…,
де панують і самотність і страх.

Я, мов, ангел, утративший крила
Я вигнанка небес і землі
Я любила, я вірно любила,
А почула прокльони одні…

Де ж кохання? Що стріли Амура
Швидко втратили дію свою?
Та ніхто не почує ридання
Самогубця, що уже на краю…

І лиш небо мене зрозуміє,
Вітер тихо шепне – все минає…
Я – неначе поломана скрипка,
Що нікому уже не заграє…