За вікном пролітають пухнасті сніжинки. Вони кружляють і легко лягають на ще теплу від останіх сонячних променів землю, а потім одразу тануть і стають кришталевими капельками води. Їм просто не вистачає холоду, щоб залишитися на землі білим покривалом... А мені не вистачає тепла, щоб знову відчути себе живою. Я забула коли моєму серцю було тепло, коли душа співала від щастя, коли очі світилися радістю і любовЮ. Сьогодні дивлюся у дзеркало і нічого не бачу, крім крижаного погляду... І розумію - біль НЕ ЗНИКАЄ. Людина просто звикає з ним жити. Я думаю, яка іронія: коли я вбила твою любов до мене, то вона прокинулася в мені. Але ж немає сенсу звинувачувати себе за помилку, яку зробила доля. Пригадаю останню нашу зустріч. Ти цілуєш мене так ніжно, як цілують тільки вперше, і так пристрасно, як цілують востаннє. Поринула у спогад - і на очах завмерли сльози, а може, це краплі розтопленого снігу!!! І тільки тепер зрозуміла. Я не одна, адже падає сніг... Я подарую йому трішечки холоду, а натомість попрошу зовсім небагато: зігріти мене! Бо ти НЕ ХОЧЕШ...
Дуже гарна історія, молодець. Знаєш, коли дійсо випав перший сніг, я відчула щось таке як і в твоїй історії, все таки "Я не одна, адже падає сніг". Незнаю що діється зі мною останнім часом, в мене таке враження що почуттів в мене зовсім не залишилось, один лід залишився в душі, я як та кішка шо гуляє сама по собі. А це ж погано...Ось в такі хвилини хочеться холоду і снігу, щоб заморозити біль, який може розтопити душу! (Ой щось таке понаписувала, незнаю, може хтось зрозуміє) Але саме твоя історія навіяла мені такі думки!!!!
0
