Коли з туману визирають крила самотньої птиці, душа, зіщулившись, плаче в куточку над минулим. Тоді я знову складаю скибочку з слів Тараса, усмішок, дотиків, прикрашаю її спомином, який чомусь прогірк, і, чи не вперше рішуче відмовляюся поставити цей витвір біля серця, яке стомилося боліти. А ти? Ти щасливий, Тарас, правда? Про мене ти і не згадуєш. А пам’ятаю ти ще недавно казав – люблю! Я вірила твоїм словам, бо надто довго чекала на них. Мені здавалося, що знаю тебе дуже добре, а виявилося зовсім мало. Даремно мої листи відлітали до тебе білими голубами. Я відправляла до тебе, сонечко свої мрії, любов, почуття, а ти перетворював їх на біль і розчарування. Для тебе вони були простими листками паперу, надрукованими наївними буквами. А я за своєю любов’ю до тебе ніяк не могла зрозуміти, що ти просто мене не кохав. Ніколи. Та чому не казав ти, що я не та, якою ти мариш щоночі, яку хоче бачити завжди і усюди, не та чий голос хоче чути щоразу і заради якої готовий зробити усе? А «люблю» говорив тільки тому, що гарне слово. Невже ти ніколи не хотів в іншій бачити мене? А я цінувала кожне твоє слово, називала тебе коханням, своєю ніжністю. Я живу тобою. Забуваю про себе і не бачу що за моїми плечима ховається неправда. Я не можу уявити себе без тебе! Я забуду усі твої слова, загублюся в мороці темної ночі, залишу тебе на тім місці, де побачились вперше. Почну жити спочатку. Відпущу тебе із свого серця і вже не згадаю. Забуду колір твоїх очей, голос. Забуду, як переривчасто зітхаєш, коли торкаюся долонею твоєї щоки. Я навчуся жити без тебе. Мені є досить бачити тебе, щоб бути щасливою. Я вже не плачу, але в моєму серці залишила слід чорна печаль, яка щоразу нагадує про тебе. Ти не з минулого, і не з майбутнього, ти був і залишаєшся в моєму світло – сумному сьогодні. Я ж, немов та самотня лелека, у якої підрізали крила…
Кожна людина має поразку, вона її вчить, кожна перемога дає задуматись про те, те як перемогти, минуле кохання, це повід для страдання, це причина для створення реального та надійного Кохання
0
