Струни мого серця це щастя і кара Любов дарує щастя, або приводить до нестерпного болю. Така її природа. Любов – це кара, це – в’язниця. Я все ще кохаю Тараса, думаю про нього кожної ночі, з його іменем засинаю Тарас, Тарас… Я не повинна любити його, адже між нами багато перешкод. Ми два фрагменти різних мозаїк. Та серцю не накажеш. І я оповита туманом мрій і поривань, живу у пошуках наївних, випадкових зустрічей, нових пригод, вражень, його очей, загадкової усмішки. При кожній зустрічі я ловлю на собі його погляд – трохи ніжний, трохи сумний. І тоді, така впевнена в собі, стаю вразливою і беззахисною. Я боюся зізнатися сама собі, просто живу спогадами! Що кожного дня, у будь-яку погоду я знову малюю у пам’яті його образ. Моєю єдиною втіхою є просте фото. Вже не раз я беру фотокартку, ховаюся у найвіддаленіший куток і залишаюся наодинці зі своїми спогадами. Він не кохає мене, а просто грається з моїми почуттями. А загалом, після марних пошуків щастя, порожнечу душі заповняють нові, нестерпні почуття: гордість, злість, ревність, помста… Іноді я просто хочу довести йому, а точніше собі, що буду щаслива і без нього, що ще трішки поболить і перестане. Заховаюся від нього за друзями, моїми особистими проблемами. Та десь у глибині душі я все ще до безтями люблю лише його. Буває, хочу пожалітися йому, як мені погано без нього. Але навіщо заважати його безхмарному щастю з іншою, вибраною ним? Та коли я проходжу повз нього з високо піднятою головою, розбиваю свої ілюзії і віртуальні мости до щастя, та він знову кличе мене за собою, пише СМС. І я вже не можу бути сильною, забуваю про свою гордість і відписую йому. Як жаль, що ніхто не може стати для мене всім тим, чим був він, чий образ залишив на серці невиліковну рану! Ось і знову біль. Вечірні сутінки лягають на почуття. А я думаю про нього. А може, про загублену мрію, яка ще не здійснилася???
