Душа стікає краплями яду і гіркоти, комок стоїть в горлі, заважаючи дихати. Ти знищив мене, порвав на дрібні шматочки, і минулого вже не повернути. Мені хочеться кинути тобі в обличчя залишки своїх почуттів. Мені дуже боляче і образливо. Чому? Ти, як кат, вирвав моє серце, і стратив мрію. Душа ридає, не в силах приховати гіркоту втрати, і лише дощ стукає у вікно косими струменями – він прийшов на похорони моєї любові. Він поклав на її могилу мої сльози і залишки серця, припорошивши зверху минулим. Я звикаю жити без тебе і вчуся всьому наново: дихати, дивитися навколо, існувати без тебе. Позаду гіркота, сварки, сльози, приниження і дзвінки – позаду любов. Я знищила тебе. Пам'ять замкнута на замок, а відчуття спалені навік. Лелію свою ненависть, інакше помру від туги... Інакше знову буду тебе любити. Я одержима бажанням забути тебе. Серце боляче стискається, але я вирву з нього з коренем всі почуття до тебе, я катуватиму душу і ненавидітиму тебе.
Теоретично розумію, практично - ні! ну, не можу я ненавидіти того, кого любила, хай би як він мені боляче не зробив... Хоча інколи й кажу, що ненавиджу, насправді - це не так...
Знаєш, а я пробачила, вроді би забула, але є такі моменти, такі ситуації, що хочеться вити і лізти на стінку від згадки, від болі, і тому приходиться витягувати з душі такий непотріб як ненависть. Знаєш так легше стає, і біль переростає ні в що!!!!
"я катуватиму душу і ненавидітиму тебе"... Знаєш, в мене є друг, який колись сказав одну трішки жорстоку, але правильну фразу: "Пробач і пошли!", а ненавидіти... Навіщо захаращувати власну душу таким непотребом, як ненависть?
0
