Воно ж нещасне рвалося, кричало
Благало-ну почуй мене!
А я прекрасно знала що це означало -
Напевно ця любов ніколи не мине…

Та день за днем воно не затихало,
Та з разу в раз йому все гірш було
“Невже для щастя і любові мало?”
Та гіркі сльози все лило…

"О серце, вибач, не моя провина
Що ти кохаєш всім нутром своїм
Повір, знайдеться ще людина
Яка спитає “ти будеш моїм?”

Людина що кохатиме насправді
Людина що без тебе вже ніхто
Ти знов розквітнеш у кохання саді,
Тебе не перевершить аніхто."

Всі ці слова собі я адресую
Хоч як кохаю, та вже “нас” нема.
У пам’яті повільно так фіксую -
Тебе нема…кохаю…все дарма.