Ми сидимо в нашому улюбленому кафе. Ти мовчиш і дивишся у вікно. А я, дивлячись на тебе, починаю здогадуватися, про що ти думаєш, але почати розмову не зважуюся. І ось ти переводиш свій погляд на мене і говориш:
- Знаєш, нам треба розлучитися. Вибач.
Я дивлюся на тебе і не розумію, чому кохання з твого серця пішло, а в моєму, все ще живе. Я намагаюся знайти в твоїх очах хоча б крапельку того дорогоцінного відчуття, а бачу в них лише пустку.
- Вибач, але мені треба йти. Сподіваюся ти знайдеш своє щастя.
Я сиджу за нашим столиком, слухаю наші улюблені пісні і думаю. Як мені тебе забути? Як мені далі жити без тебе?
Я виходжу на вулицю. Падає сніг – білий, ніжний, холодний. І тепер буде між нами холодно, а точніше – не буде ніяк. І на відміну від цього снігу, лід між нами не розтане. Ти став чужим – чужі очі, зморшки навкруги губ. Навіть цей сніг, став для мене ріднішим.