На дворі знову дощ...по вікні повільно стікають краплі моїх мрій...це останій день моїх страждань...я сказала стоп, я втомилася...та завтра я вже відпочину на завжди. Я забудусь про все! Забуду те, що немогла так давно забути...порину у світ спокою та тишини...нарешті! І всі про мене забудуть...так ніби і нічого небуло...я не можу сказати те, шо я небуду скучати за вами, та скажу так...я відправляюся в світ де нічого небуду відчувати...адже я й так забагати натерпілася...і за все житя я зрозуміла, що саме любов та дружба най більший скарб, що може бути у людини...та некожен з нас це ціную...а починає цінувати тоді коли вже втратив...як би мені хотілося щоб всі це зрозуміли, і почали цінувати те що в них є...та це не так...та й якби всі цінували хіба я йшла?! Ні,я б лишилася...та для чого?! Мені набридло все...мені боляче на це все дивитись...я просто повернусь до вас тоді, коли ви все зрозумієте...та нажаль...ви цього ніколи не зрозумієте, а я ніколи не повернусь сюди...я просто буду за цим спостерігати...можливо і найдеться людина яка буде всилі зупинити це все...та це буду нє я...бо я втомилася...я насилу дихаю...та чи довго мені ше лишилось?! Ні, лише до завтра...