- Маш, я вже більше так неможу. Він віддаляється від мене. Його погляд холодний, сталевий, в ньому немає життя. Я хочу повернути його, та він цього не хоче. - Ренка, я незнаю чим тобі допомогти. Сама нерозумію, що з ним відбувається. Машка знала. Та немогла відкрити це подрузі. Це було б все і нічого. Рена померла б від болю. Давида вони знали давно. Познайомились ще у школі. Ірена була тоді в класі 6, коли до неї підійшов хлопчина старшокласник і сказав „Ти моя…” . Машка була здивована. Адже вона красивіша від своєї подруги. Та було щось у Рени таке.. Вона була магнітом. Цікава, хитра, егоїстична дитина, яка згодом перетворилася у яскраву, неперевершено творчу дівчину. Дівчину яка покохала Давида. 17 років це рано щоб кохати, та Рени це нестосувалося. Вона вірила, хотіла і отримала. У них з Давидом було все добре. Вони повністю доповнювали один одного. Цілісність, такі різні і такі однакові. Та Ірена втнула дурницю. Вона закохалася. Короткий роман, який змінив її життя. Вона покинула Давида, коли йому було погано. Смерть друга і зрада коханої. Йому здавалося, що життя втратило сенс. …… - Бля, Макс.. скільки можна чекати? В мне дах рве. Макс стояв і дивився. Дивився на Давида і розумів, що назад дороги немає. Єдиним його бажанням було повернути час назад. У ттой день, коли вперше під ложкою загорівся газ. Та час навіть не думав цього робити. Він стікав по стінкам, склі, провалювався у невідомість. І тихо сміявся, сміявся з двох безпорадних створінь, у яких немає майбутнього. Давид здав за останній час. Виглядав на 35 а насправді йому було лише 24. Довго вони не протянуть. Ден протримався 2 роки і за місяць згорів як свічка. Вони всі згорять, рано чи пізно. - Макс, нахуя вона таке втнула? Проміняла мене на якогось уйобка… - Час не повернеш назад. Нам дано пробачити, зроби це і відпусти… - Я неможу… Господи…. Прийди Ірено. Я пробачу… Навіть зараз він бачив перед собою ці очі, повні блиску і жаги взяти від життя все. Його руки відчували, як розтікається тіло, як тануло, як рідкий вогонь входив у саму суть. Як ще дитячий, кришталево чистий стан вигинався на зустріч, а губи шепотіли „Дежавю”, а очі сміялися. В мріях вона незмінилася. Така ж як і була. - Опа, какіє люді і без охрани! – Радісно вигукнув макс йдучи назустріч блідому хлопцю, схожому на примару, який ніс велечезні пакети. - В мене щось для вас є…- хлопець поліз у кишеню, витягнув невеличку металеву коробочку і кинув її Максу. Пройшло 30 хвилин і Давид відчував, що прихід вже скоро. Немає нічого. Ширка – лише це має вагу. Яскраві кольори, вони зливалися в одне ціле, то розповзалися по свідомості як павуки. Пролунав дзвінок у двері, і ніби десь зі сторони пролунав до болю знайомий, ледь хриплий голос. Через мить він відчув як ніжна рука пестить його обличчя і кольори поволі відлітають. Він побачив її і здалося, що відчув її стукіт серця - Ірена.. я.. я.. - Мовчи, я тебе також кохаю. Пробач. Вона схилилася і доторкнулася губами до скроні. Ніжно провела мізинцем по оголеній руці, де ще залишився червонуватий слід. Давид почув як зачинилися двері. Який же Макс молодець. Їм потрібно побути вдвох. Ірена підвелася, взяла його руку і повела за собою. Йому вдалося вхопити поцілунок, легкий, болючий і феєричний, він ніби заново вдихнув життя. - Я маю тобі щось сказати.. - Мовчи, я допоможу тобі.. Все буде.. Пройшло 2 місяці Надворі яскраво шкірилося сонце. Всі були щасливими, лише двоє сиділи на набережній обнявшись і ловлячи губами сльози один одного. СНІД – страшне слово. Воно було неменучим, врізалось в память надовго.. Кінець.. банальний, страшний, кінець який почався. Лиш недавно давид знайшов те, що йому було потрібно і тепер він це втрачає. Він більше незможе тримати її в руках. Потрібно відпустити, змиритися і існувати… Самотність – пекуча, убивча розїдала його з середини. Він боявся. Перший раз в житті він боявся. Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я.. – тихо наспівувала Ірена. Так він потвора, він знищив надію на щастя з коханою людиною. Він піде з її життя… Залищаючи їй надію н щастя. Остання ніч Розплющивши очі Ірена потягнулася і хотіла доторкнутися до волосся коханого, натомість її рук торкнувся мягкий клубочок, кошеня… Ірена різко підірвалася і почала гукати Давида. Відповіддю була тиша… Спокійна і така ненависна. Дівчина безсильно впала на підлогу і на її обличчі почали зявлятися солені доріжки. Він пішов. Ірена замкнулася в собі, вона забула що було і нехотіла думати про те що буде. Так тривало довгий час, поки в один момент вона виявила подарунок, подарунок долі, за який дякувала Богу кожної секунди. У неї під серцем росте маленький Давид. Вона знала, що буде саме хлопчик з блакитними очима. Вона нікому не відкривала своєї таємниці. І байдуже, що він народиться вже інфікованим, головне що вона буде з ним а він з нею. 5 років потому Ірена сиділа на траві і спостерігала за чорнявим хлопчаком, який плів вінок. Вона змирилася, що вони не такі… Вони інші… Вони над істоти, сильні…Але вони є, вони живуть…
0
