У моїй душі пожежа, пекельна і спустошлива: все горить від бажання…Десь у глибині душі я вірю, що й у тебе є до мене якесь почуття… Але ДЕ ТИ? Тебе немає… Геть як у тій рекламі… Так і хочеться крикнути: ”Лети до мне! Вкуси мене!” Але тебе немає… Я намагалася загасити пожежу ”Альміною” чи ”777” ( рекомендує змішувати з пивом, щоб більше гребло), та разом із протверезінням вона повернулася… На моєму носовичку потоп, холодний і слизький…НІ, я не плачу, просто від такої погоди у мене нежить… У моїй кімнаті цілковита тиша… Я, ручка, зошит, традиційний депресивний розгардіяш, бруд і сміття… І тільки цокання годинника нагадує мені, що не можна так довго дивитись на твоє фото… Який ти гарний! Ці маленькі чорні блискучі оченята, як у милого чортика…Напевно, це кохання…Десь у глибині душі я надіюсь, що це минеться, адже тебе немає… Хочеться викинути, витерти тебе з пам’яті, вирвати і розчавити серце, а тоді сісти і вчитися, гризти граніт науки, від якого вже всі зуби повипадали, - це мені зараз більше потрібне, та щось не пускає.. Ось так пекельно, сатанинсько і депресивно.
Читаю те, що ти написала і мені здається, що це написано про мене...таке відчуття, що ти побувала в моїй душі і передала це все словами...Напевно я не одна така в цьому світі...Дякую, бо справді дуже гарно написано
0
