Ми разом уже дев’ять місяців. Але це не життя, а радше існування. Замість того, щоб робити себе щасливими, ми робимо все навпаки. Ми всіма можливими способами стараємося нашкодити одне одному. Нам здається, що так краще – коли страждає один, то повинен страждати й інший. Замість того, щоб знехтувати, не почути, залишити без уваги, ми надаємо кожному лихому слову ваги і страждаємо від цього А що робити? Мовчати? Мовчати, бо кричати негарно? А може, ми кричимо, щоб ніхто з нас не чув, як кричить всередині наш страх? Страх, що ми можемо бути не разом. Страх порожнечі, смутку та не любові. Страх, що ми можемо дістатися іншим людям. А може, ми просто не вміємо кохати, цінувати одне одного, не вміємо іти на жертви заради одне одного, бо сліпо любимо себе і вважаємо, що так повинні нас любити й інші. А сьогодні я плачу, довго і болісно плачу. І з кожною наступною сльозою я відчуваю завданий ним біль, про який він навіть не здогадується. Можливо, і його щось болить, та я про це не знаю, так само, як не знає він. Бо при зустрічі ми виглядаємо то байдужими, та надто серйозними. Найменша слабкість одного може призвести до гордості іншого. Та мені здається, що ми вже давно стали гордими, зарозумілими й холодними одне до одного.
