Через вікно, пробившись до кімнати
Вмирає промінь світла на підлозі,
І день втікає, місто хоче спати,
Роняє кран свої холодні сльози...
Про що він плаче, я не хочу знати
Себе ділю на дві криві частини
Одну могла б тобі подарувати
Якби хотів ти тої половини...
Йду мити руки від червоної помади
І змушую навзрид ридати кран
Себе питаю задля чого ради,
Міняю вкторе правду на обман??
Всі ролі міряю, дивлюсь на себе в дзеркало
Та в жодній з них надовго не утримаюсь
І буду завжди чесною й відвертою
Не стану матір"ю, коханою, дружиною...
Хоча...Змогла би... Та чи дочекаєшся??
Чи варто вірити, надіятись, страждати?
Я все боюсь, а ти чомусь вагаєшся
Ніхто із нас не зможе покохати...
Моя душа відверта і сполохана
Як і в дитинстві вперто в себе вірю,
Я плачу не тому що я закохана,
А що кохати взагалі не вмію...

ТРОЯНДА
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, – відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, н ... Читати далі »