Плакала вона , як плаче рідко весна,
Стоявши, витирала сльози,
І низько опустила 3 чарівні рози…
Востаннє бачила пломінь вогня,
Коли почувалася зовсім сама..
Тепер це повторилося і знов,
Мабуть, вже наламала безліч дров…
Дрова… ЗА зраду , біль страждання ,
Взагалі за щире, бездонне кохання…
Любила вона до нестями…
Та сталося так, що поклали до ями.
Він був прекрасним хлопцем – мачо,
Вона носила одяг від «Версачі»…
Та не головне для них матеріальная краса,
А просто заплетене кохання міцно , як в волоссі коса…
Мабуть її кохання звело з розуму його,
Не чув він матері ні батька свого …
Він просто боляче кохав…
Ніякий хлопець так міцно не страждав…
Та на сам День Валентина,
Вона танцювала з іншим – от скотина…
Мала сказати , що розлюбила, все уже набридло ,
Він побачивши картину, зрозумів – все остогидло!..
Пішов, а може навіть втік ... Читати далі »