Все колись буває востаннє. От і остання наша зустріч. Ти тримаєш мою руку в своїй і говориш. Слова долітають десь ніби з іншого світу. І я їх майже не чую. Для мене вони вже не важливі. І так хочеться вирвати свою руку і втікати. Далеко-далеко. Де немає тебе. Де можна вткнутися обличчям в подушку і плакати вголос. Але я слухаю. Слухаю. Мовчу. Розумію. Киваю головою. І не можу вимовити ні слова . Вони стоять в горлі і не можуть вирватись. Говорити з тобою можу лише мовчанням. Так виходить в нас найкраще. Я не можу зрозуміти одного : чому і разом і порізно нам однаково погано. Хіба так буває? Якщо погано разом, то порізно повинно бути добре? Еге ж ? Ну от. Я кажу, а ти не чуєш. Ти не чуєш як стукотить серце і не чуєш моїх мовчазних слів. Ти не розумієш серцем. А так багато хочеться тобі сказати.
Я не перечу. Я в усьому з тобою погоджуюсь. Ти старший, а отже, мудріший . Та й хіба потрібно, щось пояснювати ? Я, на відміну від тебе, розумію серцем. Але це і краще , що ти хочеш поговорит
... Читати далі »
Сумно. Боляче. Думала, що розлюбила на завжди. Думала… Лише думала… Але серцю не накажеш – воно безнадійно закохане.
Люблю. Можливо для тебе це слово нічого не значить і здається безглуздим, однак я тільки ним і живу. Живу тим, що відчуваю до тебе це блаженне почуття. Живу в надії на взаємність.
Болить… Одного разу я вже спіткнулась об кохання до тебе, вдруге – не стану.
Осінній вечір. За вікном дощ. Я знову залишилась в пустій кімнаті наодинці зі своїми сентиментальними думками. Як завше починаю мріяти (обожнюю!!!), але щось заважає. Дивно… ця мелодія… Здається, я вже чула її. До болю знайома мелодія… Ну ж бо, згадуй!
В голові коїться казна-що: не та, не та, також не та, а це схожа, проте ні – не та. Перебираю всі мелодії, що зберігаються в пам’яті. І ось миттєве запаморочення. Це – вона – розлучниця!!!
Ненавиджу.
Вмить очі потрапили в полон гірких сліз. Плачу.
Серце застукало в стократ частіше, дихати стало важко.
Час, ніби кінострічка, перекрутився в зворотному напрямку.
Була така ж
... Читати далі »
Сумно. Боляче. Думала, що розлюбила на завжди. Думала… Лише думала… Але серцю не накажеш – воно безнадійно закохане. Люблю. Можливо для тебе це слово нічого не значить і здається безглуздим, однак я тільки ним і живу. Живу тим, що відчуваю до тебе це блаженне почуття. Живу в надії на взаємність. Болить… Одного разу я вже спіткнулась об кохання до тебе, вдруге – не стану. Осінній вечір. За вікном дощ. Я знову залишилась в пустій кімнаті наодинці зі своїми сентиментальними думками. Як завше починаю мріяти (обожнюю!!!), але щось заважає. Дивно… ця мелодія… Здається, я вже чула її. До болю знайома мелодія… Ну ж бо, згадуй! В голові коїться казна-що: не та, не та, також не та, а це схожа, проте ні – не та. Перебираю всі мелодії, що зберігаються в пам’яті. І ось миттєве запаморочення. Це – вона – розлучниця!!! Ненавиджу. Вмить очі потрапили в полон гірких сліз. Плачу. Серце застукало в стократ частіше, дихати стало важко. Час, ніби кіно
... Читати далі »
