| Все колись буває востаннє. От і остання наша зустріч. Ти тримаєш мою руку в своїй і говориш. Слова долітають десь ніби з іншого світу. І я їх майже не чую. Для мене вони вже не важливі. І так хочеться вирвати свою руку і втікати. Далеко-далеко. Де немає тебе. Де можна вткнутися обличчям в подушку і плакати вголос. Але я слухаю. Слухаю. Мовчу. Розумію. Киваю головою. І не можу вимовити ні слова . Вони стоять в горлі і не можуть вирватись. Говорити з тобою можу лише мовчанням. Так виходить в нас найкраще. Я не можу зрозуміти одного : чому і разом і порізно нам однаково погано. Хіба так буває? Якщо погано разом, то порізно повинно бути добре? Еге ж ? Ну от. Я кажу, а ти не чуєш. Ти не чуєш як стукотить серце і не чуєш моїх мовчазних слів. Ти не розумієш серцем. А так багато хочеться тобі сказати. Я не перечу. Я в усьому з тобою погоджуюсь. Ти старший, а отже, мудріший . Та й хіба потрібно, щось пояснювати ? Я, на відміну від тебе, розумію серцем. Але це і краще , що ти хочеш поговорити. Щоб не було недомовок. А то так тяжко чекати дзвінка, який все не лунає. А так житиму спокійніше, знаючи що його не буде. Треба починати життя спочатку. Спочатку вчитися жити без тебе. Спокійно. Без сліз. Все позаду. Попереду багато цікавого. На тобі світ клином не зійшовся. Переживу. Я сильна.
|
