Осінь. Захід сонця. Парк. Йдеш по стежці застеленій різнокольоровим листям. Тишина. Нараз повіяв легенький вітерець. Листя, яке ледь трималося гілки, відірвалось і неспіша полетіло вниз. Листя кружляло надомною, немов би не хотіло падати вниз, під ноги людям, щоб вони топтались по ньому. Красиво. Я присіла на одиноку лавочку. Сонце майже зайшло. Темніє. Недалеко присіли закохані люди. Про щось шептались. Їм було неважливо чи на вулиці осінь чи літо, холодно чи тепло, ясно чи темно. Вони були щасливі. Нікого не помічали круг себе. Я по-доброму їм завідувала. Мені також хотілось сидіти з коханою людиною. Насолоджуватись цією красотою не самій... Ніч. Всі закохані гуляють під ясним місяцем. Романтика. А я ... додому. Та я віри не втрачаю. І знаю, що до мене також прийде кохання. Все попереду.
0
дякую