Як же важко іноді мовчати, Душу рвати на шматки. Сльози жадібно ковтати І іти іти іти.... Позабути час і відстань Йти в нікуди і лишити слід Втоми й болю на лихім узбіччі І карати вічність за химерні сни. Скільки крику в многоголоссі тиші Скільки жаху у людських очах. Серце б"ється все тихіше Скільки крові на твоїх руках? Що зробив ти в цьому світі? Де любов твоя і доброта? Ти шукаєш тільки чорну тишу І не чуєш галасу в стулених вустах. Ми ховаєм душі за міцним бетоном, Закриваємо свої палкі серця І не маєм страху над законом Ми крокуєм в сіре майбуття. Світло у кінці тунелю-- Чи можливо це?--напевно, так! Тільки годі вже дивитись в стелю, Бо інакше нас чекає крах...
шикарний вірш!!!!!дуже талановито!глибокі думки,переживання! і писати про смуток і розпач також треба,бо людина не може відчувати лише радість...ми ж знаєм,що таке тривога і біль....і сумні вірші зазвичай більше розкривають талант,ніж ті,які сповнені радістю. і віршик легко читається.він такий емоційний,аж за душу бере!!!!!! прекрасно.....я в захваті!!!!!він на мене справив дуже гарне враження!!!!
0
