Котилась сльоза, обпікаючи шкіру,
І сердце у грудях стискалось від гніву,
У прірву реальності душу кидає,
І щастя примарне у щент розбиває.
Не склеїти те, що розбилось на друзки,
Не втішать словами найкращі подружки,
Бо зрада є те, що забути не можна,
Пробачити це, є душа неспроможня..
І все що приємне пам'ять ніби стирає,
Годинник стоїть, він зі мною чекає...
Хай буде, що буде, бо потім нема.
Від хвилі замотності йде кругом голова.
Ненависть образа застигли в очах,
А надія на щастя приходить лиш в снах....